» » » Про сім»ю Сятинь з Синевира

Про сім»ю Сятинь з Синевира

Про сім»ю Сятинь з Синевира я розповів у художньо-документальному романі «Дерево на вітрах». На початку квітня, коли дізнався про раптову кончину Михайла Сятині – сьомого з одинадцяти дітей - у мене не було сил написати прощальне слово про цю воістину світлу особистість. Я був просто вбитий. Потрібен був час, аби хоч трошки оговтався. 
Нині до печальних сороковин із незгойним болем у серці намагаюся видобути з глибин душі й пам»яті слово про справжню Людину.



…Під самий ранок 5 квітня 2017 року мені наснилося дерево. Велике і крислате, але без листя. Пізньоосіннє таке і журливе. Рвучкий студений вітрище з усіх сил шарпав його, мовби хотів вирвати із землі й понести кудись у незвідану далечінь. Дерево аж могутньо гуло під тою страшною навалою…
Раптом один з товстих конарів не витримав того натиску – і з хряскотом упав на землю. Дерево тяжко застогнало, як людина…
З тим неясним болем і проснувся я та й глипнув у світанкове вікно, за яким уже виспівувало вранішнє птаство. І хоч весна робила вже могутні кроки по землі, але мене чомусь не покидала невідома тривога. Щось їло-пекло всередині, гризло і непокоїло. Як перед великою бідою.
Довго чекати розгадки не довелося: задовго до восьмої озвався мій мобільник. Телефонував журналіст Василь Пилипчинець з Міжгір»я. Він – серед тих людей, які мають неписане право телефонувати мені в будь-яку пору доби. Як і я йому. 
З якогось часу я взагалі боюся ранкових дзвінків: вони ранять, печуть, убивають. Василь без будь-яких психологічних підготовок і подібних премудростей одразу обухом по голові: 
- Помер Міша…
- Який Міша, Василю? Михайлів у світі – тисячі.
Хоч я підсвідомо з тяжким болем-тривогою здогадався, що це саме «той» Міша, Сятиня, бо не раз говорили з Василем про невиліковну недугу нашого спільного друга, якого не тільки ми між собою, а й багато хто любовно називали «Міша». Але хотілося, щоб це був не той Міша, а якийсь інший. Адже цей «Міша» має доступ до найдефіцитніших, найдорожчих і найсучасніших ліків і найнедоступніших медичних світил. Досить нагадати, що свого часу йому навіть пропонували крісло міністра охорони здоров»я України, але він відмовився…
Та за іншого «Мішу» Пилипчинець не дзвонив би в таку рань. 
- Да, помер Сятиня Міша. Нині о шостій ранку... У своїм будинку в Синевирі. 
- Господи, не може бути. Це – несправедливо… - все у мені враз потерпло, скам»яніло, завмерло…
У пам»яті-уяві вмить зблисли події-картинки, що зв»язували мене з цією справді сонячною особистістю, доброту й широту душі якої просто-напросто ні з ким порівняти. Є постаті, які не піддаються порівнянню, настільки вони високі. Хоч Міша (Михайло Лукич Сятиня так навіки й залишиться у моїй пам»яті Мішею, не зважаючи на його високі титули: екс-депутат Верховної Ради України, доктор фармацевтичних наук, професор, заслужений лікар України, кавалер орденів…) своїм зростом насправді не був високим, але високості й благородності духу в нього було на десятьох.
Доля звела нас ще аж навесні 2002 року, коли Михайло Лукич балотувався у народні депутати. В його команду підтримки мене взяли ніби своєрідним речником, прес-аташе. З першої хвилини нашого знайомства між нами зав»язалися справді дружні, людяні відносини, без усяких там «викань» та інших непотрібних формальностей, які тільки відштовхують людину. Тим більше, що ми майже однолітки. 
Я підготував про нього розлогий нарис «Криниця над Синевиром», який вийшов багатотисячним тиражем і в якому розповів виборцям про людину, яка йде у парламент. Члени команди їздили з Михайлом Лукичем по населених пунктах Міжгірщини, Воловеччини, Хустщини – тодішній виборчий округ - і ми виступали перед сотнями й сотнями верховинців, які згодом і віддали голоси за свого земляка і Михайло Сятиня мав честь достойно представляти горян у законодавчому органі держави. 
Чимало людей зі всілякими проханнями зверталося до нього тоді, під час наших передвиборчих зустрічей, і вже потім, у ранзі народного депутата, та й після депутатської каденції – злічити просто несила. Він, добра душа, нікому відмовити не міг. А скільки це часом займало часу, нервів, і зрештою, власного здоров»я – знав лише він. 
- Люди добрі, - щиро й переконливо казав я прохальникам. – Зрозумійте: не може одна людина замінити цілу державу, яка найперше має дбати про вас.
Але знедолені й побиті життям верховинці йшли і йшли до його батьківської хати у Синевирі, до ще живої неньки Марії Андріївни, бо Михайло мешкав і трудився у Києві, але часто приїжджав до найріднішої, яка теж щиро проймалася болями-тривогами земляків: «Поможи, Михайлику, кідь можеш…» 
І він усе робив, аби прийти на поміч нужденним горянам, особливо ж коли йшлося про здоров»я, бо ж мав безпосереднє відношення до медицини. Боже милосердний, скільком цей чоловік поміг, а ми не змогли допомогти йому... 
Ця світла людина ніколи не цуралася простих людей, не вивищувалася над ними, а навпаки – була рівною із земляками. Завжди розмовляла на рідному діалекті. Навіть у столиці. 
Михайла Лукича не можна було не любити і не поважати. Він був народжений для добра, як і світлої пам»яті його батьки Марія Андріївна і Лука Васильович, який полинув у світи незбагненні теж на світанку такої ж весняної пори. Сятині-старші теж усеньке своє життя чесно служили людям. І люди це не забули. Й благословили поховати їх біля святих стін сільської церкви, де спочивають тільки найдостойніші синевирці… 
Поріг Вічності завчасно вже переступили два Михайлові брати: молодший Ігор та старший Ярослав.
На саме Благовіщення – хіба не промовистий Божий знак? – під церковними стінами виросла і могила Михайла. Прямо напроти материної вічної підземної хатки. 
- Бо скільки він матеріально поміг нашій церкві, - шепочуться вдячні синевирці. – От і кольорова плитка довкіл Божого дому за його кошти викладена. 
Плачуть люди, тяжко зітхаючи і стиха перемовляючись між собою:
- Всі там будемо: хто раніше, хто пізніше…
- Да, бо всі ми ходимо на нитці від смерти.
- Айно, з материнської утроби кожен носить смерть у собі.
- Великі і малі – усі смертні на землі…
А ще ж зовсім недавно Михайло приходив сюди, під ці крислаті ясени, до місця вічного спочинку батьків, аби поклонитися їхній пам»яті, помолитися за їхні душі праведні, подумки, духовно поговорити (може, це і є найглибше спілкування? Бо мовлені слова нині так знецінилися, обросли мохом багатозначності, обману та брехні) про плани свої та задуми розповісти. Багато було їх у нього. 
Але людина - планує, а Бог - вирішує. Так було, так є і так буде. Та чи справедливо це? Чи повинно так бути насправді? Чи все-таки людині треба дати час на здійснення задумів – не лихих, а богоугодних, світлих, чистих?
…А перед тим Михайло три дні лежав між смерекових стін свого будинку, який звів на отчій землі, на самісінькому березі рідної Тереблі. Тут, у благословенному краї, серед рідних людей і гір чоловік мріяв провести свої пенсіонерські літа. Довкіл труни – море квіття. На стіні – картина заслуженого художника України односельця і особистого Михайлового друга Василя Шиндри (на фото). На ній – смерековий ліс-праліс, нуртуюча білопінна Теребля. І за вікном будинку – теж Теребля шумить-бурлить, несучи у світ тяжку печаль і невимовну журбу не лише засмученого Сятининого дому та великої і шанованої родини, а всієї Верховини. 
Посумніли й численні роботи майстрів пензля Закарпаття, які жили у Михайловім будинку під час своїх пленерів. І, як вдячність за щедротність і гостинність, залишали по картині… 
Поодинокі сніжинки спадають із бездонних небес, у які полинула благородна душа Михайла Лукича, і довколишні гори Тяпеш, Рожок, Камнянка, Мирша мовби схилили свої посивілі засніжені голови перед своїм дорогим сином, який навіки полишає їх. 
Дізнавшись про смерть вірного друга, з Києва на своєму авто з сім»єю примчав отець Петро – настоятель храму Іоанна Богослова Михайлівського Золотоверхого монастиря, на стінах якого серед інших благодійників висвічується й прізвище Михайла Сятині-мецената, і всеньку ніч молився над покійним. А вранці, навіть хвилинку не здрімнувши, сів за кермо і в нагальних справах поїхав у столицю.
…Труну везуть через усе село. З-за хмар сонце виглянуло, аби зогріти його останню путь. Десять священиків і сотні й сотні односельчан та приїжджих печальною ходою прямують до церкви. 
Спинилися біля батьківської хати, в якій ріс і з якої у світ широкий пішов. Навіть вітрик стих. Лише птаство виспівувало прощальні пісні… 
Михайло Сятиня проспонсорував мою 820-сторінкову книжку «Чаша», яка півроку тому вийшла у Києві до мого 60-ліття. Якщо чесно, я не сподівався на такий дорогий і просто шикарний подарунок друга. Й сном-духом не відав, що цей дарунок – прощальний. 
У споминах багато що висвічується. Як у липні 2013 року Михайло знайшов час і з своїми друзями прийшов на похорони моєї 94-річної неньки у високо-піднебесні Рекіти, пішки подолавши крутезну гору. І за поминальний стіл не сів, бо по невідкладних справах поспішав у Київ, навіть у свій Синевир не заїжджаючи...
Як ходили удвох понад Тереблею – річкою його дитинства, по гірському лісу, де він колись скотарив і за грибами та ягодами ходив…
Милувалися казкою Синевирського озера, до якого Михайло водив своїх численних гостей з усіх усюд.
Як збирали березовий сік у підкиївських гаях…
Ми не раз їхали на його автівці з Києва у Закарпаття, і я бачив, як несамовито він любив життя, скільки носив у собі найрізноманітніших мрій! 
У 1999 році світ побачив мій роман «Сльози Святої Марії». Видавництво за неповну й термінову сплату коштів на його видання хотіло подавати мене в суд, надсилаючи претензійні листи-погрози. Я вже й сон утратив. Ще, чого доброго, й квартиру в суді заберуть. Адже подібні приклади з моїми колегами вже були. Бо в нас за нелегкий літературний труд не письменнику платять, як було у радянські часи, а він повинен платити. До такого дожили. Михайло Сятиня вніс необхідні кошти…
Михайло Лукич виголошував тост на моєму весіллі.
Коли у нашій сім»ї народився син – Михайло зателефонував і поздоровив. «Як хочете назвати?» - поцікавився. – «Та вибираємо, думаємо», - на те я. – «Що тут думати? Хто батько? Ти. Ось так і назви. Я свого первістка теж назвав Михайлом» - твердо мовив друг. 
Так я й поступив. 
До слова, Сятиня Михайло-молодший зараз успішно опановує китайську мову. 
Коли у 2010 році за одну з моїх книг мене було свавільно звільнено з роботи і я з сім»єю залишився без найменших засобів існування - Михайло Сятиня не співчував, як це щиро робили інші мої приятелі. Він мовчки шукав вихід. І врешті запропонував посаду керівника секретаріату Народної партії, закарпатський осередок якої він очолював… 
Під час марного лікування в одному з київських медінститутів я витратив усі немалі кошти, які мав (хоч медицина за Конституцією в нас безплатна) – на допомогу прийшов добротворець Михайло Сятиня. 
Якось влітку 2014-го я з своїх Рекіт, де доробляв одну з глав роману про Сятинь, бо життя йде і вносить свої корективи, зателефонував Михайлові у Синевир. «Завтра приїду в Міжгір»я. Якщо й ти будеш там – вип»ємо по каві», - мовив я, не маючи якихось потаємних думок. «Добре», - одповів співрозмовник. Наступного дня ми й справді стрілися у райцентрі. Яким же було моє здивування, коли Михайло простягнув мені… пакунок. «Що це?» - «Твоє своєрідне перо. Бо як сучасному письменнику жити без такої штуки?» А це був новенький ноутбук, на якому згодом народиться чимало новел та оповідань. Хто міг тоді подумати-уявити, що не мине багато часу – й саме на цьому ноутбукові я набиратиму ці болючо-гіркі прощальні рядки… 
Приїжджаючи до столиці, я часто знаходив прихисток у гостинній господі Михайла та Роксолани Сятинь на Борщагівці…
Вахтанг Кікабідзе у одній з своїх пісень бажає такого друга, який у вирішальний час може сказати рятівне слово. А Михайло був таким другом, який робив рятівні кроки.
Я - лише один з сотень і сотень тих, які відчули на собі дружнє Михайлове плече. Він не вмів і не хотів жити тільки для себе. 
Йому таланило у науці, в роботі, у добрих людях, які стрічалися на житейській путі, і, зрештою, в бізнесі. Він став другим у всьому величезному Радянському Союзі керівником фірми з іноземними інвестиціями. Першою була Раїса Горбачова – дружина тодішнього президента СРСР Михайла Горбачова. 
Жити – значить добро творити. Це було золотим осердям його характеру і способу життя. Але траплялося, що люди, яким він поміг у великих, визначальних для них справах – потім виявлялися не те що невдячними, а просто підступно-підлими. У нас таке трапляється, серед нашого брата-українця. Ще й самолінчуванське прислів»я собі таке придумали, що за добро не чекай добро. І навіть тоді Михайло не ображався на них, не кляв цей несправедливий світ, що їх породив і терпить. Тільки легко посміхався. За характером лагідний, спокійний, виважений, у хвилини гніву він ніколи не зривався на інших, а все переносив у собі, по-християнськи вибачаючи людям їхні слабості. 
Такий уже земний закон, що кожен з нас має випити до останку свою чашу. Гірку чи солодку – кому вже чим наповнить судьба. 
Михайло свою допив... Яка вона була в нього – тільки він знає. Адже про свою невиліковну хворобу, про яку дізнався занадто пізно, не афішував навіть близьким та рідним, аби даремно не засмучувати дорогих йому людей. Навпаки – заспокоював: усе нормально, мовляв. В тому числі і в телефонних бесідах зі мною… 
Згораючи у страшному огні хвороби, він продовжував світити іншим. До самого свого земного кінця. І в цьому теж його неймовірно висока шляхетність та людяність. Як понад триста років тому підкреслив французький письменник Лабрюйєр, жити тільки для себе є зловживанням. 
Саме того зловживання не було у Михайлові. Якби всі поступали так, як Михайло Лукич, відповідаючи своєму прізвищу – Сятиня - наш сповнений злості та ненависті світ у великій мірі став би святішим. 
Про життєві Михайлові вершини я збирався розповісти до його шістдесятиліття, яке ми мали відзначити через чотири місяці, у серпні, але сталося так, як сталося. Зараз роблю це не з радістю, а з великою печаллю.
Сумує-тужить могутнє дерево Сятинь: упала не гілка, а конар, якому ще було грати й грати зелен-листом, тішитися з сонця й вітру і до якого тягнулися всі інші листочки-гілочки… 
Німотно стогне і земля, на якій він народився і яка проводила його у далекі краї – а побував Михайло у багатьох куточках планети – після трудів благородних прийнявши його у своє лоно на вічний спочинок.
У серпневому світанні він прийшов у світ – і на світанку полишив його нам, переступивши межу Вічності. 
Передчасно спорожніла чаша Михайла Сятині. На жаль, на превеликий жаль. Бо таких людей так не вистачає в цьому бездушно-корисливому сьогоденні. Але так вирішив Всевишній. Бо добрі люди потрібні всюди. Навіть у тих немислимо далеких світах-просторах, де ні смутку, ні печалі, а тільки життя вічне… 

вічного спочинку батьків, аби поклонитися їхній пам»яті, помолитися за їхні душі праведні, подумки, духовно поговорити (може, це і є найглибше спілкування? Бо мовлені слова нині так знецінилися, обросли мохом багатозначності, обману та брехні) про плани свої та задуми розповісти. Багато було їх у нього. 
Але людина - планує, а Бог - вирішує. Так було, так є і так буде. Та чи справедливо це? Чи повинно так бути насправді? Чи все-таки людині треба дати час на здійснення задумів – не лихих, а богоугодних, світлих, чистих?
…А перед тим Михайло три дні лежав між смерекових стін свого будинку, який звів на отчій землі, на самісінькому березі рідної Тереблі. Тут, у благословенному краї, серед рідних людей і гір чоловік мріяв провести свої пенсіонерські літа. Довкіл труни – море квіття. На стіні – картина заслуженого художника України односельця і особистого Михайлового друга Василя Шиндри (на фото). На ній – смерековий ліс-праліс, нуртуюча білопінна Теребля. І за вікном будинку – теж Теребля шумить-бурлить, несучи у світ тяжку печаль і невимовну журбу не лише засмученого Сятининого дому та великої і шанованої родини, а всієї Верховини. 
Посумніли й численні роботи майстрів пензля Закарпаття, які жили у Михайловім будинку під час своїх пленерів. І, як вдячність за щедротність і гостинність, залишали по картині… 
Поодинокі сніжинки спадають із бездонних небес, у які полинула благородна душа Михайла Лукича, і довколишні гори Тяпеш, Рожок, Камнянка, Мирша мовби схилили свої посивілі засніжені голови перед своїм дорогим сином, який навіки полишає їх. 
Дізнавшись про смерть вірного друга, з Києва на своєму авто з сім»єю примчав отець Петро – настоятель храму Іоанна Богослова Михайлівського Золотоверхого монастиря, на стінах якого серед інших благодійників висвічується й прізвище Михайла Сятині-мецената, і всеньку ніч молився над покійним. А вранці, навіть хвилинку не здрімнувши, сів за кермо і в нагальних справах поїхав у столицю.
…Труну везуть через усе село. З-за хмар сонце виглянуло, аби зогріти його останню путь. Десять священиків і сотні й сотні односельчан та приїжджих печальною ходою прямують до церкви. 
Спинилися біля батьківської хати, в якій ріс і з якої у світ широкий пішов. Навіть вітрик стих. Лише птаство виспівувало прощальні пісні… 
Михайло Сятиня проспонсорував мою 820-сторінкову книжку «Чаша», яка півроку тому вийшла у Києві до мого 60-ліття. Якщо чесно, я не сподівався на такий дорогий і просто шикарний подарунок друга. Й сном-духом не відав, що цей дарунок – прощальний. 
У споминах багато що висвічується. Як у липні 2013 року Михайло знайшов час і з своїми друзями прийшов на похорони моєї 94-річної неньки у високо-піднебесні Рекіти, пішки подолавши крутезну гору. І за поминальний стіл не сів, бо по невідкладних справах поспішав у Київ, навіть у свій Синевир не заїжджаючи...
Як ходили удвох понад Тереблею – річкою його дитинства, по гірському лісу, де він колись скотарив і за грибами та ягодами ходив…
Милувалися казкою Синевирського озера, до якого Михайло водив своїх численних гостей з усіх усюд.
Як збирали березовий сік у підкиївських гаях…
Ми не раз їхали на його автівці з Києва у Закарпаття, і я бачив, як несамовито він любив життя, скільки носив у собі найрізноманітніших мрій! 
У 1999 році світ побачив мій роман «Сльози Святої Марії». Видавництво за неповну й термінову сплату коштів на його видання хотіло подавати мене в суд, надсилаючи претензійні листи-погрози. Я вже й сон утратив. Ще, чого доброго, й квартиру в суді заберуть. Адже подібні приклади з моїми колегами вже були. Бо в нас за нелегкий літературний труд не письменнику платять, як було у радянські часи, а він повинен платити. До такого дожили. Михайло Сятиня вніс необхідні кошти…
Михайло Лукич виголошував тост на моєму весіллі.
Коли у нашій сім»ї народився син – Михайло зателефонував і поздоровив. «Як хочете назвати?» - поцікавився. – «Та вибираємо, думаємо», - на те я. – «Що тут думати? Хто батько? Ти. Ось так і назви. Я свого первістка теж назвав Михайлом» - твердо мовив друг. 
Так я й поступив. 
До слова, Сятиня Михайло-молодший зараз успішно опановує китайську мову. 
Коли у 2010 році за одну з моїх книг мене було свавільно звільнено з роботи і я з сім»єю залишився без найменших засобів існування - Михайло Сятиня не співчував, як це щиро робили інші мої приятелі. Він мовчки шукав вихід. І врешті запропонував посаду керівника секретаріату Народної партії, закарпатський осередок якої він очолював… 
Під час марного лікування в одному з київських медінститутів я витратив усі немалі кошти, які мав (хоч медицина за Конституцією в нас безплатна) – на допомогу прийшов добротворець Михайло Сятиня. 
Якось влітку 2014-го я з своїх Рекіт, де доробляв одну з глав роману про Сятинь, бо життя йде і вносить свої корективи, зателефонував Михайлові у Синевир. «Завтра приїду в Міжгір»я. Якщо й ти будеш там – вип»ємо по каві», - мовив я, не маючи якихось потаємних думок. «Добре», - одповів співрозмовник. Наступного дня ми й справді стрілися у райцентрі. Яким же було моє здивування, коли Михайло простягнув мені… пакунок. «Що це?» - «Твоє своєрідне перо. Бо як сучасному письменнику жити без такої штуки?» А це був новенький ноутбук, на якому згодом народиться чимало новел та оповідань. Хто міг тоді подумати-уявити, що не мине багато часу – й саме на цьому ноутбукові я набиратиму ці болючо-гіркі прощальні рядки… 
Приїжджаючи до столиці, я часто знаходив прихисток у гостинній господі Михайла та Роксолани Сятинь на Борщагівці…
Вахтанг Кікабідзе у одній з своїх пісень бажає такого друга, який у вирішальний час може сказати рятівне слово. А Михайло був таким другом, який робив рятівні кроки.
Я - лише один з сотень і сотень тих, які відчули на собі дружнє Михайлове плече. Він не вмів і не хотів жити тільки для себе. 
Йому таланило у науці, в роботі, у добрих людях, які стрічалися на житейській путі, і, зрештою, в бізнесі. Він став другим у всьому величезному Радянському Союзі керівником фірми з іноземними інвестиціями. Першою була Раїса Горбачова – дружина тодішнього президента СРСР Михайла Горбачова. 
Жити – значить добро творити. Це було золотим осердям його характеру і способу життя. Але траплялося, що люди, яким він поміг у великих, визначальних для них справах – потім виявлялися не те що невдячними, а просто підступно-підлими. У нас таке трапляється, серед нашого брата-українця. Ще й самолінчуванське прислів»я собі таке придумали, що за добро не чекай добро. І навіть тоді Михайло не ображався на них, не кляв цей несправедливий світ, що їх породив і терпить. Тільки легко посміхався. За характером лагідний, спокійний, виважений, у хвилини гніву він ніколи не зривався на інших, а все переносив у собі, по-християнськи вибачаючи людям їхні слабості. 
Такий уже земний закон, що кожен з нас має випити до останку свою чашу. Гірку чи солодку – кому вже чим наповнить судьба. 
Михайло свою допив... Яка вона була в нього – тільки він знає. Адже про свою невиліковну хворобу, про яку дізнався занадто пізно, не афішував навіть близьким та рідним, аби даремно не засмучувати дорогих йому людей. Навпаки – заспокоював: усе нормально, мовляв. В тому числі і в телефонних бесідах зі мною… 
Згораючи у страшному огні хвороби, він продовжував світити іншим. До самого свого земного кінця. І в цьому теж його неймовірно висока шляхетність та людяність. Як понад триста років тому підкреслив французький письменник Лабрюйєр, жити тільки для себе є зловживанням. 
Саме того зловживання не було у Михайлові. Якби всі поступали так, як Михайло Лукич, відповідаючи своєму прізвищу – Сятиня - наш сповнений злості та ненависті світ у великій мірі став би святішим. 
Про життєві Михайлові вершини я збирався розповісти до його шістдесятиліття, яке ми мали відзначити через чотири місяці, у серпні, але сталося так, як сталося. Зараз роблю це не з радістю, а з великою печаллю.
Сумує-тужить могутнє дерево Сятинь: упала не гілка, а конар, якому ще було грати й грати зелен-листом, тішитися з сонця й вітру і до якого тягнулися всі інші листочки-гілочки… 
Німотно стогне і земля, на якій він народився і яка проводила його у далекі краї – а побував Михайло у багатьох куточках планети – після трудів благородних прийнявши його у своє лоно на вічний спочинок.
У серпневому світанні він прийшов у світ – і на світанку полишив його нам, переступивши межу Вічності. 
Передчасно спорожніла чаша Михайла Сятині. На жаль, на превеликий жаль. Бо таких людей так не вистачає в цьому бездушно-корисливому сьогоденні. Але так вирішив Всевишній. Бо добрі люди потрібні всюди. Навіть у тих немислимо далеких світах-просторах, де ні смутку, ні печалі, а тільки життя вічне… скачать dle 11.3
ІНШІ НОВИНИ

Коментарі

Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Погода
Погода у Міжгір'ї

вологість:

тиск:

вітер:



«    Вересень 2017    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930